Офіційний сайт Пологівської міської ради

Пошук

Розділи

Електронні сервіси

Новини

Схилімо голови в скорботі…

На скибку хліба я дивлюся,
Рум’яну, білу, запашну.
На скибку хліба я молюся,
До неї руки простягну.
Молюсь за тих, хто скибки тої
Не дочекавсь, заснув навік
Зими холодної, лихої
В той чорний 33-ій рік

Щороку, в останні дні листопада, з сумом згадуємо період Великого Голоду в Україні, що тривав з 1932 по 1933 роки. За соціально-демографічними наслідками він виявився найтрагічнішим, а за методами та формами творення перевершив усі Голодомори в Україні. За офіційними даними, від голоду тоді померло 3,9 мільйонів українців. За неофіційними – від 7 до 10 мільйонів. Головною причиною Великого Голоду в Україні дослідники називають радянський режим і його наміри придушити прагнення українців до незалежності та знищити українську націю.

Голодомор став наслідком діяльності комуністичного режиму, який штучно створив умови існування несумісні з життям, тому радянська соціально-економічна політика тих років мала виразні ознаки геноциду. Примусові хлібозаготівлі, «червоні валки», «червоні толоки», натуральні штрафи, «хлібозаготівельні глибинні пункти», «конвеєрний метод», позбавлення житла, присадибної землі, унеможливлення пересування та інші форми терору (розкуркулення, депортації, ув’язнення, розстріли) розкривають далеко неповний перелік репресивних дій зі свідомою мотивацією масового вбивства великих груп людей.

У 1929 році влада розгортає масову колективізацію. Кожна селянська родина змушена віддавати до колгоспу увесь свій реманент, коней, корів, овець.

Звичайно ж, відбувалась колективізація і в нашому районі. Згадує очевидець тих подій Хмелівський Антон, житель с. Власівка (нині Федорівка): «Бідні люди записувались до колгоспу добровільно, а у кого було господарство: коні, корови, вівці – не хотіли іти до колгоспу. Активісти забирали у них худобу, одяг, речі. Конфісковані речі продавали з аукціону…, а людей виселяли з своїх домівок за село, де вони повиривали собі землянки, в яких і жили».

Працьовитих, старанних, дбайливих, а тому заможних господарів зневажливо називали «куркулями» і знищували. Опорою колективізації стає сільська біднота, яка одержує можливість користуватися реквізованим майном заможних селян.

Про те, як проходило розкуркулення на території нашого району ми можемо дізнатися з рапорту тов. Авраменка до Чубарівського (Пологівського) райпарткому: «Семью Савченка Ивана выгнали из села. Всё хазяйство продали, и дом, и весь хлеб. Его самого раздели, разбули, сына его били, лицо измазали дёгтем, набили в рот золы. После всего этого выгнали не только со двора, а даже не разрешили им проживать в своём селе. Жена с грудным ребенком ночевала под загатами в непогоду. Председатель сельского совета хутора Зразкового говорил, что уполномоченные по хлебозаготовке ужасно издеваются над крестьянами, даже рот набивают табаком, привязывают на шею кресты с кладбища, водят по селу и смеются».

Таким чином, в Україні за період 1929-1931 років було ліквідовано 352 тисячі селянських господарств. Значну частину «розкуркулених» вигнано з сіл та районів; частину депортовано на Північ, Урал, в Сибір.

Вже у 1931 році обсяги зерна, що залишились у селян після хлібозаготівель, не забезпечували необхідних потреб. У 1932 році в українському селі натомість потрібних для харчування і фуражу 11-12 млн. тонн було залишено 2,7 млн. тонн зерна. Це неминуче вело до голодної катастрофи.

7 серпня 1932 року ЦВК СРСР ухвалив постанову «Про охорону майна держаних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної власності». Згідно цієї постанови так зване розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом чи позбавленням волі строком не менше, ніж на 10 років. Навіть за кілька зрізаних у полі колосків голодуючих нещадно карали. Пологівець Сковородка Андрій був засуджений на 5 років ув’язнення за принесену з поля жменю колосків та 2 качани кукурудзи. Неадекватність провини та кари була настільки разючою, що у народі постанова отримала назву «Закон про 5 колосків».

Одним із механізмів Голодомору був режим запровадження так званих «чорних дошок», на які вносили колгоспи, села, навіть райони, що не виконують плани хлібозаготівель. Такі колгоспи та села ізолюють від усіх інших: господарства оточують збройними загонами, звідти вивозять усі продовольчі та насіннєві запаси, забороняється торгівля та ввезення будь-яких товарів. Занесення населеного пункту на «чорну дошку» було рівнозначним смертному вироку його жителям. В Дніпропетровській області (до складу якої входив Запорізький округ) на «чорну дошку» було занесено 75 господарств. Безпосередньо в Чубарівському (Пологівському) районі на сумнозвісну «чорну дошку» потрапили господарства: колгоспи «Авангард», «Червона зірка», ім. Сталіна та ім. Войкова. Погані справи в колгоспах «Новий шлях», «Більшовицький прапор», «Революційна хвиля», про що публікували в районній газеті «Колективні лани» (нині «Пологівські вісті»).

Найвразливішою соціальною групою сільського населення, яка масово помирала від голоду (близько 50% померлих), становили діти. Для того, щоби якось допомогти осиротілим дітям, створювалися дитячі будинки. Відомо, що в нашому районі їх діяло три: на території Інженерненської, Воскресенської сільських рад і в Чубарівці (Пологах). Тут, як і при школах, було організоване одноразове харчування.

Згадує Мацюця Василь, 1928 року народження, село Воскресенка: «Пам’ятаю голод 33-го року. Зерно та продукти активісти ходили збирати будь-коли: чи вдень, чи вночі. Шукали зерно скрізь. У нас у сінях навіть викопали дві величезні ями, а раптом зерно там. Задню стіну хати знадвору обдерли лопатами, бо думали, що під глиною, якою обмазали саман, може бути крупа, зерно. Ходили по дворах, городах, садках з довгими залізними штирями, якими перевіряли грунт, чи не закопане де зерно.

Пам’ятаю, як я тяжко захворів маленьким. Мати, вважаючи, що активісти не посміють турбувати хвору, лежачу дитину, вузлик з харчами сховала у ліжко до мене. Але перевіряючі скинули мене на долівку, а продукти забрали.
Їли лободу, грицики, молочай. Мололи пусті качани кукурудзи і з тієї муки пекли хліб, млинці…».

Навесні 1933 року настав час сіяти. Для того, щоб зберегти знесилену худобу, сіяли власноруч. Але був план на використання корів при сівбі. Наприклад, у Воскресенському «Профінтерні» при плані 43, не запрягли жодної корови, за що постановили «голову колгоспу Межейка з роботи зняти, з партії виключити, віддати під суд…». І це не єдиний приклад. Не використав корів при сівбі колгосп «Гігант», запрягли лише 4, а план – 98. Колгосп «Червоноармієць» не впорався з сівбою. За це постановили «відібрати в нього 400 га орної землі і передати тим колгоспам, що впоралися».

Господарства району щойно закінчили посівну у травні, а вже були готові нові плани хлібоздачі на 1933 рік. І знову за невиконання планів хлібозаготівлі, здачі молока та м’яса на «чорну дошку» потрапили колгоспи «Авангард» та «Профінтерн», погані справи в Балочках та Ульянівці.

Нам з вами, теперішнім, важко зрозуміти, що можна померти від голоду. Як це зовсім немає чого їсти?.. Зовсім… День, тиждень, місяць, не один місяць. Люди їли все: мишей, котів, собак, комах, кору дерев, траву, трупи… Божеволіли з голоду…
Наш район за роки Голоду втратив більше двох з половиною тисяч своїх жителів, серед яких батьки та матері, брати і сестри, дідусі і бабусі.

28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», яким голодомор офіційно визнаний геноцидом українського народу.

Вічна пам’ять усім, хто безвинно став жертвою нелюдського злочину.

Джерело: КУ «Пологівський районний краєзнавчий музей» Пологівської міської ради



субота, 28 Листопада 2020 09:00 | Переглядів: 160